Звідки пішла назва міста Вінниці PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Неділя, 29 січня 2012, 19:09

 

Микола Дорош. Фрагмент з книги «Витоки»

Пізнання своєї Вітчизни починається з пізнання свого краю. Не можна вважати освіченою і культурною людину, яка жодного разу не поцікавилася історією свого населеного пункту: міста, села, вулиці. А тим часом топоніміка будь-якої назви до¬сить цікава. Поширені серед народу легенди та перекази передаються з покоління в покоління нащадкам з різними інтерпретаціями, версіями та гіпотезами. Не завжди вони несуть у собі реальне підґрунтя.

 

 

Різні народи населяли наш край, різні назви давали річкам, урочищам, горам, озерам, осідкам. Плин часу видозмінював назви, трансформовував їх. Нинішні топонімічні словники не завжди вірно відбивають походження населених пунктів. Не виясненою до кінця залишається й назва нашої Вінниці. Тлумачення дослідників часто поверхові та суперечливі.

Попередники твердили, нібито назва Вінниці походить від старослов'янського слова «віно», що означає «придане», «посаг», «плата за наречену». В нашому випадку мав бути дарунок маєтку жінці при її одруженні від батьків. Саме так зазначено у давніх старослов'янських словниках. Тоді виникає запитання. А хто з володарів Пониззя жив тут у ті далекі часи, щоб комусь з Коріатовичів (найбільш ймовірно), можна було віддати посе-лення за свою доньку як віно? Не було такого. Адже відомо, що цією землею володіли татари. Пізніше літописи повідомляли, що земля «з отчича і дідича» була їхньою, татарською.

З історії відомо, що в 1343 - 1344 pp. на Волині оселилася чимала група литовських князів Гедиміновичів. Особливо впливовими були сини Михайла-Коріата. Саме вони, скориставшись деяким послабленням Орди, почали утверджувати свій вплив на Пониззі. А вже наприкінці 40-х років оволоділи територією середньої течії Бугу і Дністра, тобто місцевістю, де був розташований осідок, що пізніше переріс у поселення з назвою Вінниця. Отож Юрію й Олександру Коріатовичам не могло даруватися як придане оте «віно». Тому ця версія безпідставна.

Розглянемо тлумачення П. Ткачука, який у статті «Звідки твоє наймення, Віннице?» за 2002 рік, стверджує, що назва обласного центру походить від назви річки Вінниці. З цим у певній мірі треба погодитися. Дійсно, багато населених пунктів походять від назв річок. У нашій області їх також досить багато. Наприклад, Бершадка, Бушанка, Сальничка, Тростянець, Гонорівка, Літинка, Тяжилівка та інші. Думку про «родовід» міста від річки Віннички висловила також колишня студентка Наталія Пуряєва. Дослідник В. Отамановський неодноразово писав про річку Вінницю як притоку Бугу. Гляньмо в його книгу «Вінниця в XIV - XVII століттях» - «Пасіка в лісі під Вінницею й ставок на річці Вінниці», «Млин під містом на р. Вінниці»6, «Гать на Богу та острог під містом та греблю на р. Вінниці». З цього видно, що річка Вінниця носила назву нашого міста, а можливо, й навпаки.

Як бачимо, пізніше хтось увів у наявну назву річки свій «внесок», назвавши більш милозвучніше - «Вінничка»7. Цим самим було знівельовано історичну назву притоки. Бо річки «Віннички» ніколи не існувало. Ніде в документах цього немає. Але що цьому дивуватися, подібне є в кожному районі, та ще й не поодиноко. До прикладу, у Хмільницькому районі з прадавніх часів протікає річечка Лелія, а село на її берегах носить назву «Лелітка», та деякі «знавці» вже «перехрестили» річку, давши її влучнішу назву «Лілія», бо бачите слово «Лелія» незрозуміле і невідоме. Ось подібна метаморфоза також сталася й з назвою річки Вінниці.

Після хибної версії, пов'язаної з назвою річки, з'явилася недавно ще одна безпідставна версія (яка навіть поспішно знайшла своє місце у довідниках), тлумачення назви міста походить нібито від слова «віночок» чи «віночки»8- Дівчата влітку плели з квітів і пускали віночки по воді, за течією, щоб узнати свою долю. Не хочеться говорити, що це нісенітниця, бо ж за подібним тлумаченням можна сказати й те, що на берегах річки ріс вінич, з якого люди виготовляли віники для всієї округи. Але ж хіба це науковий підхід? Більше того, отой «віночок» теж походить від слова «віно», адже кожна наречена обов'язково мала цей атрибут.

Тому погодитися з П. Ткачуком і Н. Пуряєвою потрібно, що назва Вінниці могла походити від ймення річки Вінниці, однак з одним «але», яке ми розглянемо нижче.

Ще одне трактування є також поширеним, де вказано, що Вінниця походить від слова «винниця», що означало раніше «виноград», «виноградник», а за Борисом Грінченком - «винокурня». На перший погляд це ніби й так, подібність надто велика. Бо ж з історичних джерел відомо, що в кожному малому - великому подільському містечку, навіть у багатьох селах, була своя винокурня, тобто винниця. Автор цих рядків, вивчаючи історію Хмільника, зауважив, що біля дороги на Уланів, вільні незаймані землі були колись забудовані броварнями та винокурнями, тому й нині ця територія біля Хмільника носить назву урочище Винниця. Однак, заглянувши у давні документи, бачимо, що правопис назви в давнину був дещо відмінний від нинішнього. Ось цьому підтвердження. У Західноруському або Білоруському літописі в розділі «Про Подільську землю» наголошується: «...на всих Подолских землях и городах князь великий Витовт свои старосты посажал, Брясловли, и на Сокольци, и на Веници».

В дарчій грамоті Федора Коріатовича за 1391 рік вказано: «А к той Соколецкой волости придали ему наша старшая братья и мы Збынов поток, и весь, от верха аж до устья а село Глинянець, а Вороновицю,, а Прилук, а Ильинци, а на реце, на Русаве, дали есми ему в трех местах люди садит. А также теща его, княгини Андриановая Веинеиьская (підкреслення авт.), дала пану Гринькови и своим детям своя села перед нами, и передо всею нашею радою, и с нашею волею: село Микулиньци,, Литыню, Вонячин, Дешковци, Стрежевку, и со всем тем, что к тому прислушаеть...»".

Уже з цих давніх документів бачимо, що назва поселення «Вінниця» писалася раніше лише як «Вениця».

В. Отамановський у згаданій уже книзі неодноразово пише назву міста, як-от (підкреслено мною М.Д.): «В городе у Bjt. ниии пушка а две пищали»™, «с продков своих держить и спокойно уживають пасеку у лесе над Венииею и ставок на реце Венииы...»™. «корчму горельчаную... через предков его, старост венииких отнятую»™, «Старосте нашомуЛуцко-му, Браславскому и Вениикому...»™. «...воєвода Браславский так у Венииы при дворе нашом Кмытинском»16, «з домами их переноситися и селитися пры замку нашомь тамошнем же Венииком новозбудованом»17. «...робити дерево на будо-ванье замку нового у Вениии»™. «зо всим почтом роты до Венииы»19, «... дворец у Венииы доживотьем»20.

«Словник староукраїнської мови XIV - XV ст.» вказує на такі назви Вінниці: Вєльницоу, Венци, Веньци, ВЬнци, ВЬньци, Вєньцїта ін.21

Тож із всього сказаного випливає, що слово «Вениця» усюди писалося через «ять». Однак, не завжди старослов'янська «ять» мала відповідність нинішньому «і», в нашому випадку літера «ять» відповідала українському «є» або «є». І це вірно, бо первісна назва була «Вениця», а не «Вінниця». Также і Хмільник носив раніше назву «Хмельник», а не нинішню, видозмінену. Звичайно, сучасний український правопис буде вірним з літерою «і».

З цього випливає, що назва «Вениця» до «вина» ніякого стосунку не має. Бо ж літописці неодмінно відмітили б це у своїх записах, а проте цього не сталося. Слово «винниця» пишеться з подовженим «н». У нашому випадку це подовження відсутнє. Тому ототожнювати назву міста з «винницею» є недоречним. Більше того, подвоєння у сучасній назві міста вважаю теж зайвим.

А тепер, коротенько розглянувши напрацьовані версії, переходимо, здається, до найпереконливішої. Суть її в наступному.

У дохристиянські часи свої язичницькі боги шанувалися кожним племенем, кожним народом. Знаємо ж ми, наприклад,

Велеса, Дажбога, Перуна, Хорса, Сварога, Мокошу, Ладу... Слід зауважити, що в назвах річок маємо гідроніми, похідні від імені головної богині індоєвропейців і праслов'ян Великої Матері, - втілення води - Дани-Тани. Таким гідронімом є назва священного Дону - Танаїс. Є зв'язки з Бористеном (Данапри-сом), Дунаєм іншими ріками. А.П. Знойко у книзі «Міфи київської землі та події стародавні» це детально досліджує22.

Приблизно за сто років відносно вільного розвитку Подільських земель, після окупації їх татарами і аж до литовських походів у середині 14 століття, на берегах північного й середнього Побожжя виникла ціла мережа різних за розмірами осідків, які переростали у чималі поселення. Подільські татарські володарі не втручалися у суспільний лад, господарчі справи, вірування населення. Тут й надалі поклонялися старим прабатьківським язичницьким богам. Християнства у цім краї не було кому насаджувати. Кілька разів пробував насадити католицизм Данило Галицький, знищивши при тому села й містечка Боло-хівщини, вивівши багатотисячний полон, однак з відходом поневолювачів люди знову верталися до рідної віри.

Хліборобська водо- і сонцепоклонницька цивілізація цієї території отримала у згаданий час особливий розвиток. На зразок болохівців почали поступово переводити свої території й сусіди - жителі Поросся, Київщини і навіть Переяславщини. Хоча тут християнство чинило впертий опір.

Топоніми північного й середнього Побожжя насичені язичницькими назвами. Десяткам божеств поклонялися наші пращури, ставили їм капища та божниці. Річки, гори, поля, ліси носили імена богів. Тому ймення божества «Вєна» - «Вєн-ча» носила й річечка, притока Богу, нині Вінничка. На берегах цієї мальовничої водної артерії давні наші попередники сіяли хліб, справляли свої звичаєві дійства та ритуали. При тому обов'язково жали обрядовий вінок з колосся - символ Сварога - Рода, а разом з тим Пращура.

Що це саме так, говорить й давнє першоджерело «Велесо-ва книга». Науковці схиляються до думки, що її було написано у західній частині Полісся. Читаємо: «Це Велес навчив праотців наших раяти (орати) землю, і зерно сіяти, і жати вєна-вєнча (виділення жирним моє. авт.) на полях страдних, і ставити снопа до огнища, і честити його, як отця божого». Дошка 8 (2)23.

На дошці 15 (б) бачимо поклоніння: «...вогнищц творимо Дубу і Снопу, який є Сварог і Пращур наш»24. Дуб - символ Перуна - бога Громовика, але водночас і бога, що несе енер-гію (живлющу силу), яка надихає, дає можливість рухатися й рости. А Дідух - ритуальний Сніп, що особливо шанувався. Це була святиня, божество, творець Усесвіту, головне втілення Роду. Саме він населив землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім!

Якщо ж ми поцікавимось етимологією назви річечки Віннич-ки, то з'ясуємо, що давньослов'янське слово «вено» - означало останній ритуальний священний сніп, а слово «вєнч» -сплетений з колосся вінок чи заплетений у косички сніп, тобто Дідух. Його плели у формі прадерева Роду, де поєднано всі три сфери буття і три часи, тобто Наву (корінь, попередники, минуле), Яву (стовбур, теперішнє життя), Праву (крона, листя, насіння, майбутнє).

А тепер знову звернемось до Велесової Книги. На 11 (б) дошці IX розділу «Наші Боги» читаємо: «...Радогощ, Календо, Кришень.

І се тих удержують - Сивий Яр іДажбо. ,,,,    І се інші є - Білояр, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, .и     Вєнич. Зернич...» (підкреслення моє, авт)26.

Тобто, між Божеством Житниць і Зернич знаходиться Ві-нич (Вєнич) - згаданий нами. Він безпосередньо пов'язаний із урожаєм зерна, збіжжям. Це, без сумніву, божество ритуального Снопа (Дідуха) - символа Сварога-Рода і Пращура. За сучасним календарем бог Житниць відповідав липню місяцю, бог Вєнич - серпню, а бог Зернич - вересню місяцю.

Отже, ми тепер переконано можемо твердити, що назва древньої Вінниці має язичницьке походження. Ймення міста f   походить від Вєнича - бога творця всесвіту Дідуха - священного ритуального Снопа - Святовита.

У наведенім уривку тексту «Велесової Книги» бачимо, що дослідник історії української літератури Борис Яценко переклав сучасною мовою текст книги, де безпосередньо названо імена язичницьких богів. Серед них «Вєнич»-через старослов'янське «-ять» у першому складі. Отже, такий Бог існував на Русі до введення християнства. З приходом нової релігії стара, поганська, прабатьківська віра масово викорінювалася. Однак ли-товці-язичники були також її носіями, тому й продовжили в часі побутування, колонізувавши території на берегах Богу.

А тепер слід наголосити на наступному. Ми бачимо, сусідній литовський народ, пов'язаний тісно з нами історичною долею, не відкидав релігії наших предків - ячзичництво. Литовський принцип «старини не рушати, а новини не уводити» дав можливість жителям нашого краю й надалі сповідувати дідівську віру. Тому ще раз наголосимо, - за «Велесовою Книгою» - одним з головних вищих сил нашої землі був ВЄНИЧ (ВЄНЕ) - божество Снопа - символа Сварога - Рода і Пращура. Для литовців слово Вєне означало ще й Бог водної стихії, води. Тож старослов'янська назва обрядового вінка Снопа-Дідуха відобразилася у назві річки, на березі якої й справлялися оті жертовні ритуальні обряди, а від назви річки ймення невдовзі перемістилося й на поселення. Осідок литовців-прибульців був досить важливим, оскільки контролював торговий водний шлях. Слід зауважити, що, осівши на цій землі, нові господарі збудували на високому береговому виступі дерев'яну фортецю і назвали її на честь Бога - ВЄНИЧА (Вєнча), аби з його допомогою уберегтися від можливих нападів та з метою розбудови і спостереження за краєм. Цілком імовірно, що тут стояла божниця (капище) цьому ж богу. Згаданий В. Отамановський писав: Коріатовичі використали цю давню осаду в своїй системі оборони й військово-адміністраційній організації яко матеріальну базу для утримання фортеці. Вони саме тут вибрали місце для замку, бо саме тут, на лівому березі Богу, в районі Старо-міського плато, вони знайшли найкращу в цій околиці природничу оборонність. Як подає Бируля, саме тут, на віддалі яких З км. між Вінницею та Сабаровом, долина ріки звужується до 200-300 м, а скелясте крутобережжя високо підноситься над рікою на 20-30 м. Білінський та інші дослідники подають, що саме тут, на цвинтарі Старого Міста та над урвищем ста-роміської каменярні, стояв найдавніший литовський замок»26.

У путівнику «Вінницький краєзнавчий музей» говориться: «Площа замку становила 3 тисячі квадратних метрів. Стіни його були дерев'яні, подвійні, всередині засипані землею та піском; зверху їх покривали дубовим помостом, над яким підносилося п'ять бойових башт. Шоста башта знаходилась над ворітьми. До фортеці вів підйомний міст, який перекидали над глибоким ровом. За стінами була церква, світлиці для багатих, городні (приміщення для простих людей), льохи, де зберігались запаси їжі, зброя, цінності.

Для охорони міста в замку утримували гарнізон. Навколо замку згодом почало розростатися місто»27.

Уважаю, що після пізнішого руйнування татарами, а потім відбудови і росту осідку, назва закріпилася - Вєніця (Вениця). Хоча, на мій погляд, така назва вживалася рідко. Тому й документів того часу з даною назвою обмаль. Тут була досить велика торговиця, про неї скажемо нижче. Все ж поступово язичницька назва поселення ввійшла в усі давні документи. Немає нічого спільного назва з версією вище згаданого П. Ткачука - «річка в ниці», тобто у глибокій низині.

Слід зауважити й наступне. Взагалі у праслов'ян-венедів та у балто-фінських народів - слова ва, вад, весі, вене та їм подібні означали воду, вологе місце.

Якщо ж ми, хоча б побіжно, ознайомимося з історією венедів, то з'ясуємо, що античні письменники та історики у своїх працях не раз ототожнювали древніх слов'ян із назвою венедів, венетів, вінідів чи подібно (Venedi, Veneti, Vinidi, Venadi, Winithi, Wenethi). Місцем проживання у них спочатку були території річки Вісли аж до Гданська на Балтиці. Німці й нині називають лужицьких та полабських слов'ян «wenden», «winden». А щодо фінів, то вони усіх русів називають також венами, а саме: vena, venaja, venaalajnen, venat, venakko та ін.

Як наголошують дослідники, до VI століття усі слов'янські народи називалися «венедами» (венетами). Ми знаємо, що історик Йордан (Іордан) ще в 6 столітті звертав увагу, що венеди практично проживали по всій Східній Європі. їх також називали ще антами, склавинами. Оце і є праслов'яни. Дослідники вказують, що вони проживали й на території Причорномор'я, в басейнах Дунаю, Дністра. Археологи встановили навіть венед-ську культуру. Вперше її зафіксовано під містом Пшеворськ, побіля Сяну. Тому називають її ще пшеворською. Початок її датується II -1 ст. до н.е.

Поступово венеди розселилися на досить великих просторах, від Карпат аж до Балтійського моря, включаючи басейни Вісли, а також Дністра та Прип'яті на сході. Слід зауважити також, що згадана пшеворська археологічна культура перебувала під упливом кельтів, а тому є думка, що назва венетів походить від кельтів. Бо ж саме давні германці називали Карпатські гори Венедськими, а Дунай - Венедською рікою, навіть Баденське озеро - Венедським. Не дивно, що й топонімічні назви в Європі, за коренем спорідненості (вен-, він-, ван-) приписують венедам. Для прикладу - міста Відень, Венеція, Вандеї, Віндланд, Вінден та ін. Зрозуміло, що деінде такі назви могли виникнути дійсно від венедів, але могли мати й інше походження, опосередковане. За етимологією вчені доводять, що назва венедів-венетів зародилася на півночі Німеччини й означала - у and, тобто вода. Тож стає зрозумілим, що венеди - це люди, що жили побіля води (річки, озера, моря).

А тепер трішки інший кут зору щодо венедів. Заглянувши в глибину історії, бачимо, що у IX - XIII ст. усі фінські племена, що вийшли із мері, муроми, весі та здійснювали колонізаційний рух у напрямку Білозера та у Двінську землю, об'єднували єдині язичницькі вірування28. Практично всі ті племена поклонялися рікам, озерам, а ще скалам і окремим каменям. У них для кожного конкретного місця існували особливі звичаї, легенди. Зазвичай, такі місця знаходилися на високих берегах річок, де люди молилися і здійснювали навіть жертвоприношення. Саме це ми бачимо і в нашому випадку - «на скелястому крутобережжі». Воду обожнювали особливо, це навіть оспівується у древніх рунах. Археологічні дослідження багато разів підтвердили цю думку. Історики доводять, що кожний етнос, проживаючи у відповідній місцевості, присвоював своїм поселенням, річкам, озерам, урочищам і т.п. належні тільки цьому етносу топоніми і гідроніми. І кожна назва чи річки, чи місцевості, насамперед, несла саме племінне поняття і зміст. Наприклад, в басейні Оки є назви приток Венка, Венюша, Вєневка29 та інш. Голова Вінницького осередку урбаністів С. Царенко наголошує: «За свідченням прискіпливого дослідника-декабриста В. Кюхельбекера, плем'я чудь називали новгородців «венами»30. Зауважу, що внаслідок колонізаційного процесу мордви, мещери, муроми, мері та марі в напрямку Двіни, ці племена асимілювалися з ільменськими словенами, тому й отримали назву «венів»

- жителів вод, вологої землі чи місця. А племена заволоцької чуді, що жили на північ від Новгородської землі, тому й називали жителів південних земель «венами», про що й вказував В. Кюхельбекер. І таких прикладів можна навести чимало. З плином часу у кожній місцевості з'явилися свої особливості в обрядах і звичаях.

Науковими дослідженнями неодноразово доведено, що колонізаційний рух і освоєння певних територій відбувалися вверх і вниз по річках (сухопутних шляхів майже не існувало). Уже пізніше, навіть у «Матеріалах для лекторів-пропагандистів товариства «Знання»» за 1962 рік під назвою «Минуле і сучасне Вінниці», до 600-річчя міста, говорилося: «...усі назви того часу походили від назв річок або імені (засновника, осадчого - М.Д.)»3\ Це дійсно так.

Для підтвердження сказаного візьмемо, наприклад, «Подільські єпархіальні відомості» за 1869 рік. На сторінці 419 читаємо: «Вообще нужно заметить, что историческая жизнь народов, особенно жизнь первоначальная, развивается по течению рек, это закон всемирно-исторический. Реки - это первоначальные естественные пути сообщения между всеми народами, это первые главные нити, которыми, так сказать, сшивается самим естественным образом первоначальный объем всякой государственной территории, нити, которыми

означаются пределы пространственного внешнего распространения и физической, и нравственной силы всякого народа. По этому народ, занявший главный выгодный пункт на этих водяных путях, по необходимости будет влиять на жизнь народов, связанных с ним посредством этих путей»32.

Таким чином, після оволодіння Вінницею відкривався прямий шлях на південь до Немирова, Сокільця, Браслава і... Ладижина. З іншого боку -до Хмільника, Меджибожа й далі в глибину Поділля. Отож тогочасна Вениця була відправним пунктом колонізації вверх і вниз за течією Богу. Більше того, місто знаходилося між двома важливими татарськими шляхами. Поблизу Хмільника проходив Чорний шлях, поблизу Брацла-ва - Кучманський (Куманський), а Вінниця стояла ніби посередині між цими опорними пунктами, майже на однаковій відстані. Тому місто й мало сталу необхідність у захисті. Через це Ко-ріатовичі неабияк зміцнюють осідок, насамперед оборонними спорудами. Подібне ми спостерігаємо також у Брацлаві, Хмільнику та й у Меджибожі, тобто вниз і вверх по Богу.

Отже, наше древнє і вічно молоде місто тісно пов'язане із язичництвом та литовським перебуванням. І це не тільки в розбудові граду за Коріатовичів, особливо після розгрому на Сниводі 1362 року, але й влучною, гарною і ліричною назвою головного центру нашого краю, чарівної Вінниці. Назва нашого міста має давньослов'янське походження.

Виникнувши на березі річечки, поселення отримало назву від неї. Утворення топоніму від частини рельєфу на нашій землі було досить поширеним, про що ми вже говорили. Коріатовичі, які «старини не рушали», перенесли давню назву на свій осідок. А через два-три десятиліття, внаслідок Синьоводської битви, сталося піднесення поселення уже як граду. Зрозуміло, що за рік на пустому місці не могло вирости поселення до розмірів містечка.

Підтвердженням того, що Вінниця як град постала з осідку литовців на березі річки, є безперечно герб нашого міста. На ньому зображено якір, тобто атрибут багатьох міст-портів та гаваней. Никонівський літопис повідомляє, що до 1373 року Коріатовичі практично звільнили Поділля від ординців33. Ними було прийнято ряд пільг, привілеїв для міст краю, безмитну торгівлю, що неабияк вплинуло на соціальний ріст регіону, зокрема Вінниці. За Вітовта обсяги торгівлі (внутрішні і зовнішні) збільшуються. Отож немає сумніву й у тому, що вверх і вниз за течією Богу постійно плавали торгові судна, збиралося мито тощо.

Тому перші зображення герба Вінниці не були подібні до рибальських гачків (на що прямо вказують нинішні), на них поміщався саме якір.

Вінницький герапьдист Юрій Савчук указує, що герб нашого міста походить від литовських родових гербів «Юраха» чи «Юньчик»34. На них зображувався якір: «Якір має бути на червоному полі, над яким хрест»35. Такі герби зустрічаються у родовій символіці русько-литовської шляхти на Волині. Вони появилися під час боротьби нової віри, християнської, з поганством (язичництвом). Волинь і Брацлавщина протягом попередніх віків мали спільну історичну долю - були під впливом правителів Великого Литовського князівства.

Дещо пізніше в герб додано дві схрещені шаблі, які вказують на прикордонне розташування поселення36. В середні віки Вінниці загрожували різні вороги, насамперед татари.

Отже, якір є головним і обов'язковим елементом і символом герба Вінниці як морський та річковий атрибут, а не здвоєний гачок. Перші зображення герба Вінниці мали вигляд саме якоря із чотирома робочими лапами. На цьому наголошує дослідник П. Павлович у книзі «Поділля: історичні пам'ятки»37. На це звертає увагу і наш вінницький геральдист Юрій Савчук у книзі «Міська геральдика Поділля»38 (див. малюнок на с 50 його книги). Наводить він і такий приклад: «Ось печатка Вінницької міської управи, нею скріплено документ серпня 1917 року. Старовинний герб Вінниці відтворено у вигляді якоря, під яким дві схрещені шаблі»29. Мал. на с. 101.

До сказаного можна додати, що колір поля герба Вінниці мав червону барву. Саме вона була на головному стягові Литовського князівства у ті далекі часи. Червоне тло було й у Волині як литовської території Любарта. Та й стяги подільських хоругв у Грюнвальдській битві 1410 року мали також червоне

(литовське) тло. Про це пише Ю. Савчук у згаданій книзі на С.32. Це ще раз підтверджує, що Вінниця постала як місто саме за литовського правління.

Чому ще міг зображуватись якір на емблемі Вінниці? Чому саме його взято за головний символ міста?

Зазначу, як на морі й на водах якір рятує судно й дає йому спокій, так і в житейському морі хрест і віра в його силу є людям якорем спасіння від гріхів і зла, порятунок і пристанище в небезпеках.

Ще один ракурс у нашій інтерпретації. У книжці народознавця Галини Лозко «Коло Свароже» ми читаємо: «в/'д татаро-монгольської навали до козацьких часів, тризуб зникає з активного вжитку, витісняється християнськими хрестами, юдейськими шестикутними зірками та масонськими символами. Хоча форми хрестів іноді біля підніжжя мали завитки з двох боків, які підіймалися вгору і разом з хрестом утворювали тризуб. Було багато зображень якорів, що нагадували тризуби і входили до складу родових гербів гетьманів Війська Запорозького, зокрема Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та ін»А0.

Далі дослідниця пише, що основна ідея тризуба - поєднання трьох основ буття, троїстість життєвого простору, а також трьох світів - Нави, Яви і Прави. Основа світобудови - це врівноваженість усіх енергій. Порушення рівноваги пробуджує два протлежних полюси: позитивний і негативний, батьківське і материнське начала. Поєднання протилежних сил породжує третю, синівську силу. Отже, стосовно нашого випадку, бачимо, що на гербі Вінниці саме і є схристиянізований символ хрест-якір, а в кінцевому рахунку - тризуб.

Проте, як наголошує дослідниця, «недопустимо на «синові» ставити хрест». Однак на гербі Вінниці він зображений, що суперечить індоарійським і старослов'янським канонам.

Таким чином ми ще раз переконуємося, що із насильницькою християнізацією нашої подільської землі колишній тризуб як давній символ праслов'ян поступово втрачає своє значення. Йому на зміну приходять зображення, подібні до якорів, але вже у християнській інтерпретації. Литовсько-руська верхівка також поєднує колишнє язичницьке із новим християнським началом. Тому й не дивно, що на деяких старих церквах збереглися подібні хрести, в яких біля підніжжя присутнє оте роздвоєння, схоже на грецьку «омегу» (подібність у гербі Вінниці). Отже, в процесі подальшого розвитку християнства на Русі було використано і трансформовано досягнення язичницької культури. «Омегу» в перші віки християнства підвішували до перекладини хреста як символ якоря спасіння.

Майже точну копію первісного герба Богдана Хмельницького має нинішня Вінниця. Той же хрест - християнський атрибут, роздвоєння лап якоря, литовське червоне тло. Це все також прямо вказує на литовські корені Вінниці.

Проте, ми бачимо, що попередники, не вдаючись у глибокий аналіз підґрунтя походження герба та назви Вінниці, описували в атрибуті герба здвоєний гачок, а в назві - «вино», «віно», та інші домисли (хоча слово «віно» вважаю пізнішим шлюбним терміном). Дослідників топоніміки можна зрозуміти. Свої розвідки автори робили за часів російського царизму або ж радянського періоду, коли писати про литовське походження було небезпечно й бездоказово. Негоже було у розвої міста популяризувати якусь маленьку периферійну Литву, це ж не Мос-ковія і не Росія. Та й жоден журнал чи газета не видрукували б отой вислід. Цензура несла службу пильно й недремно. Але ж нині, в часи становлення нашої держави, слід відновити справедливість, написати про реальне походження нашого міста, відкинути назавжди хибні домисли і тлумачення витоків назви граду. Цього вимагає саме життя.

До сказаного можна долучити, що подібну назву носять у нашій Вінницькій області права притока річки Немії Вендичан-ка та древнє поселення Вендичани, село Вінниківц\ та Воня-чин (Вєнячин) Літинського району. Це ж стосується також назви районного центру Хмельниччини смт. Віньківці та ін. Слід зауважити, що у назві Віниківці (Вєник-ів -ц-і) та в останній назві Вєніч-ин суфікси присвійності прямо вказують, кому належало поселення. У нашому випадку - язичницькому Богу Вєнічу (Вєнчу). Як наголошують дослідники, найстаріші суфікси присвійності, якими в давнину утворювалися назви осідків та по-

селень, були -/'в та -ин. Отже, Вінниківці, Віньківці, Вендичани, Вонячин є одними з найдавніших поселень, як і Вінниця. Вони походять від одного спільного кореня.

Крім сказаного вище, хочеться торкнутися ще одного аспекту пов'язаного з історією Вінниці.. Насамперед слід наголосити, що перша згадка про Вінницю (1363 р.) є не тільки у літописі Великих князів Литовських. Про неї ми можемо дізнатися з інших документів. Наприклад, у відомого історика Дмитра Бантиш -Каменського читаємо: «В половине 14 века жестокая язва свирепствовала в России, оказалась в Киеве и Чернигове... Около сего года, по словам Стрийковского, племянники Ольгерда: Александр, Константин, Георгий и Федор Кориатовичи основали города: Брацпав, Винницу и Хмельник, ныне местечко Подольской губернии Литинского повета»*\ (Підкреслення авт. М.Д.). Рогожський літописець оповідає наступне: «В лето 6870 (1362)... того же лета бысть мор на люди в Орде, так по ряду и пошел и по русским городам в Новосиле и в Коршеве и в Брянске и по иным местам и на Коломне»42. Як бачимо, страшна епідемія охопила Русь. Однак нам цікавим є саме час цієї події, тобто 6870 (1362) рік, час заснування граду.

Таким чином ми можемо ще раз засвідчити, що крім Літопису Великих князів Литовських, Мацея Стрийковського, про заснування Вінниці як міста говорить й український історик Д. Бантиш-Каменський, а від висновку останнього (в половине 14 века) через повідомлення Рогозького літописця (В лето 6870) взнаємо рік заснування Вєниці. Дані поселення були засновані як гради після Синьоводської битви, тобто 1362 рік є першою згадкою про ці укріплені міста. До того часу - це були звичайні невеличкі поселення.

Є безпосередня згадка про нашу Вінницю і в пізніших документах. До прикладу, восени 1396 року в канцелярії митрополита Київського і всієї Русі Кипріана для обґрунтування поширення юрисдикції руської церкви на величезний обшир території на півдні, півночі й сході Центрально-Східної Європи було складено «Список руських міст далеких і близьких», у якому в групі городищ на «Полі» згадано: «Камєнечь», «Іловєчь», «Бряславль», «Соколєч...», а також «Вєнічя»43. Дослідник О.П. Знойко нео- дноразово підкреслював, що давні греки не мали звука «ч», замість нього завжди писали «ц» або «с». У даному випадку ми бачимо мовну заміну літери «ч» на «ц». Тому внаслідок цієї зміни вимова слова «Вєнічя» стала звучати як «Веніця». Міста стали називатися Камінець, Іллінці, Сокілець, Веніця...

Звернемо увагу й на таке. Первісне місце, осідок, де стояв замок литовців, був названий на честь Бога ВЄНІЧА (Вєне), про що вже говорилося. Після спалення (руйнування) і знищення цієї оборонної споруди татарами, за простою логікою, місце, де стояв отой замок і напевне божниця-капище богу водної стихії, могло називатися «Вєнєчя» (Веничя), на зразок «село - селище», «замок- замчище», «город - городище».

Однак треба визнати, що назва «Веніця» є трансформованою назвою імені згаданого бога. За «Велесовою книгою», у ній же зрозуміло записано «Вєнич» (Вєниць)44. Тобто, таку ж назву ми бачимо і в документі з тексту «Списку руських міст далеких і близьких».

Ще раз наголошу, зміна давнього суфікса присвійності з -ечь на -ець привела до сучасної вимови даної назви. Прослідкуймо -Вен ^еч -я. Невдовзі суфікс -ець все ж закріпився за назвою міста: Вен -ец -(я), а ще через деякий час Вен - іц-(я), Вен - иц -(я).

Взагалі треба звернути увагу, що у час появи кожного поселення назва завжди була мотивованою. Називаючи нове поселення, люди використовували вже наявну назву, яка співвідносилася з новоназваним населеним пунктом. Тобто, у нашому випадку, із відновленням та відбудовою укріплення на новому місці, стара назва дещо змінилася й почала звучати як Веніця (Вениця), наприклад: «замок Вєніца над рікою» у того ж В. Отамановського. • Тож можемо резюмувати, що після битви на Синій Воді 1362 (1363) року, за наказом князя Ольгерда, брати Коріато-вичі фортифікаційно зміцнюють ряд поселень. Особлива увага, як уже говорилося, приділялася тим, що стояли на відомих сухопутних і річкових шляхах. Браслав, Сокілець, Вінниця - це форпости, які всіляко стримували часті ворожі напади з півдня. Втративши свої «з отчича і дідича» землі на Поділлі, татари майже кожного року робили спустошливі походи на нашу місцевість, прагнули повернути собі володіння. В диму і згари-

щах стояла ця територія. Ось чому потрібно було охороняти й оберігати південні рубежі князівства. І з цим завданням згадані укріплені міста справлялися. Зауважу, що князь Ольгерд, перебуваючи у нашій місцевості після битви 1362 року на Синій Воді (Сниводі), розумів важливість зміцнення саме цих південних рубежів Литовського князівства, тому й видав наказ відновити старі укріплення, «умурувати города подольские». Бо саме тут, за словами Слуцького літопису: «...Не был ни один город ни деревомъ рубленого, а ни каменем будованого. И тогды тые княжата Корятовичи, пришед в Подольскую землю, и вошли у приязнь со атаманы, почали боронити Подольскую землю от татарь и боскакам выхода не почали давати»*5.

Про це говорить і В.Отамановський: «...Брацпав, Соколець та Вінниця як укріплені осади -«городи» існували принаймні від 60-х pp. XIV ст., отже, ці роки визначують початок історичного існування наведених городів»4*.

Є ряд дослідників, які намагаються доводити, що до Коріа-товичів на місці Вінниці існувало вже поселення. У цьому нема нічого дивного. Уздовж річок існувало чимало осідків, в т.ч. й на Богу. Але прихід Коріатовичів на Поділля і закладання ними дерев'яного замку на природному підвищенні (про що ми вже говорили), ще не вказує на існування міста - граду. Це був лише окремий осідок, хоча й мав деякі оборонні функції. Зрозуміло, спочатку татари дозволяли литовцям будувати подібні фортифікаційні споруди, адже були з Ольгердом у добрих взаєминах.

На жаль, ми не знаємо конкретний час заснування граду -Вінниці, документальних джерел поки що не знайдено. Однак, згідно з рішенням ЮНЕСКО, відлік заснування міст і сіл визначається не з моменту заснування поселення, а з часу першої згадки про нього в історичних документах. Тож на основі аналізу ряду джерел (в т. ч. й згадуваних нами) можемо констатувати: перша згадка про Вінницю вказує на 1362 (1363) рік. Іншого офіційно немає. Саме в цьому році відбулася битва на Синій Воді (Сниводі). І те, що нині взято 1355 рік за час заснування^ нашого міста із якогось польського джерела у Львові, не до-, водить, не переконує нас, що відлік віку Вінниці потрібно робити звідти. Ніякі археологічні розкопки не є доказовою базою в порівнянні із конкретними писемними згадками, вони можуть лише доповнювати досліджуване. А тому розкопки Лариси Ви-ногродської із Інституту археології НАН України якраз і підтверджують те, що з приходом Коріатовичів кметі охороняли оту дерев'яну фортецю, а також усе містечко. Отже, відлік часу Вінниці потрібно починати саме з 1362 (1363) року.

Щодо Ольгерда, то він у ті далекі часи, «розглядав свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувався цим правом задовго до того, як його запозичила Москва»47,

- писав відомий дослідник минулого Орест Субтельний. Такої ж думки дотримуються чимало дослідників. Навіть російський історик М. Карамзін характеризував Ольгерда як найрозумнішого серед Гедиміновичів, що «вів життя тверезе, діяльне; не пив ні вина, ні міцного меду, ненавидів галасливі розваги і застілля, і коли інші марнували час в суєтних забавах, він радився з вельможами або розмірковував на самоті про способи розширити владу свою та стати у пригоді підданим»49.

А тепер давайте проаналізуємо ще один історичний документ, «Хроніку» компілятора Мацея Стрийковського, який говорить про поселення «Торговицю»: «Вони (тобто війська Ольгерда після битви на Синій Воді - М.Д.) звільнили від татар Торговицю, залишки мурів якої ще й нині стоять в гирлі Богу, Білу Церкву, Звенигород...»49.

Що ж це за «Торговиця»? Невже селище на річці Синюсі, яке аж ніяк не вписується в канву битви 1362 року, є цим поселенням? Проаналізувавши і дослідивши відповідні документи та джерела тих подій, приходимо до найбільш логічної думки

- тією легендарною Торговицею, що у записах Стрийковського, є не що інше, як колишня «Вєніця». Так, саме Вєніця (Вінниця). Висловлюю припущення, що в середині 15-16 століттях торговицею міг бути навіть острів на Богу (нині - Фестивальний, Кемпа). Саме на острів у гирлі Бугу вказує М. Стрийковський, йому вторить дослідник минулого Коялович. Про це описує Н. Молчановський у згаданій праці. До острова приставали торгові кораблі. Сюди зліва і справа було підведено мости для під'їзду підвод із вантажами по сухопуттю.

Дослідник В.Б. Чорний наголошує: «Волино-галицька земля і Поділля мали велике значення для розвитку економіки Київської Русі. Після того як кочові племена перекрили шлях до Криму, Прикарпаття стало єдиним джерелом постачання солі. Окрім цього, через галицько-волинські землі й Поділля пролягали головні торговельні шляхи на захід, що робило їх однією з головних ланок європейської торгівлі тих часів».50

Науковець В.М. Михайловський у своїй статті «Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві - 1394 pp.): соціальна структура князівського оточення» пише, що «...варто згадати привілеї князів Олександра (1375 р.) і Федора (1385р.) Коріатовичів краківським купцям на ведення справ у межах Поділля - адже обидві сторони угоди прагнули у такий спосіб забезпечити стабільність та прогнозованість східної торгівлі». Цим самим сказано, що уже в ті часи наш край був ключовим у справі проведення торговельних операцій.

Краєзнавець і дослідник Поділля В.Д. Отамановський звертає увагу, що в першій половині 16 століття Вінниця стає осередком внутрішньої торгівлі повіту. Наведу витяги з книги «Вінниця в XIV - XVII століттях» цього ж автора:

«Видимо, торговельний обіг на вінницьких торгах є в середині XVI в. чималий, коли мито від приїжджих купців, що вони повинні були давати старості по 2 гроші від кожної копи, продане було 1551 р. за 70 кіп грошей.

В парі з господарчим розвитком Вінницької волості невпинно зростає й роль та значення Вінниці як економічного осередку в товарообміні поза межами волості. Це виявляє наведений тут огляд розвитку XV - XVI вв. вінницького осередку торговельних шляхів.


Останнє оновлення на Неділя, 23 квітня 2017, 13:14